ЩО Я ДІЗНАВСЯ ПРО ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ РАК ОСТАННЬОЇ СТАДІЇ

Цього тижня на сторінках «The Spectator» була опублікована стаття очільника служіння «Christianity Explored Ministries». Наводимо цю статтю з дозволу автора, а первинну публікацію можна переглянути за цим посиланням.

«Із сумом мушу повідомити, — сказав мені лікар, — що у вас великі пухлини в багатьох місцях. Оперувати їх не можливо, ми не зможемо вас вилікувати. Вам лишилося жити півтора року». Почувши ці слова, я розплакався. У цій буденній лікарняній палаті змінилося моє життя. Зникла робота, яку я любив — я працював начальником приватного банку. Відразу перемінилися мої пріоритети. Нема таких людей, які на смертному одрі жалкували би про те, що провели на роботі недостатньо часу. І я постановив собі, що, коли прийде мій час, я про таке не жалкуватиму. Скільки б мені не залишилося, я хотів провести цей час з максимальною користю. 

Минуло вже майже чотири роки, і я досі живий завдяки старанням мого чудового онколога та персоналу лікарні Royal Marsden. Боротьба з раком виявилася нелегкою. Через проблеми з очима я залишився майже сліпим. Я переніс дев’ять операцій, курс променевої терапії та чотири повних курси хіміотерапії. 

Але найважчим у житті з останньою стадією раку є не лікування… Найважчим є горе, яке я заподіяв людям, яких люблю. Я ледве спромігся розповісти про свій діагноз дружині та дітям. Моя матір, якій вже за вісімдесят, сказала мені: «Краще б це сталося зі мною».

Життя з раком може бути страшним — у мене над головою висить Домоклів меч. Мені пощастило протриматися довше, ніж було спочатку передбачено у діагнозі. Проте я знаю, що мені полічено дні. Що кілька місяців я проходжу сканування. І кожен аналіз щоразу несе із собою тривожне очікування результатів. 

Проте рак несе з собою й щось неждане — просту радість від життя. Кожен день, якому судилося настати, — це благословення. Мені випало щастя минулого місяця повести мою дочку під вінець. Цього тижня я дивитимусь, як моя футбольна команда гратиме у фіналі Кубка Англії. 

І навіть менш визначні дні, коли я просто йду по магазинах чи вигулюю собаку, теж є дивовижними. Філіп Ларкін мав рацію, коли говорив про «життя тут — квітку на мільйон пелюсток». Мені, щоб зрозуміти, що це означає, знадобився рак. 

Важливою для мене була також віра. Як християнин я себе запитую: «Де є Бог у моїх стражданнях?» І я запевняю себе, що перед цією дилемою постав не лише я сам. 

Дітріх Бонхоффер був німецьким пастором, який захищав євреїв під час нацистського режиму. Незадовго до того, як його було страчено у квітні 1945 року, він таємно переправив зі своєї камери таке повідомлення: «Лише такий Бог, який сам страждає, може нам допомогти». Ісус знає, що таке страждання, і знає це не за чиїмись переказами. Для мене це надзвичайна втіха у боротьбі з раком. 

Але це ще не все: Він також знає, що таке смерть і як це — вмирати. Нещодавно я виступав у Парламенті з промовою не тему раку і був уражений тим, наскільки однодушним виявилася подальша дискусія — суспільство не бажає говорити про смерть. Тем, які обходять в розмові, залишилося сьогодні вкрай мало, але смерть точно є однією з них. Тема смерті є одним із наших останніх табу. Дивлячись смерті в обличчя, я знаю, що це страшно. Але ж чому ми про це не говоримо? Зрештою, важко знайти хоч якусь втіху у словах Річарда Докінза: «ДНК не переймається і не знає. ДНК просто є, а ми лише танцюємо під її музику».

Нещодавно я був на похороні, де служитель скорботно сказав такі слова: «Відповіді на смерть не існує». 

Але я думаю, що таки існує, — і це дає мені велику надію. Я не можу уявити, що могло би бути важливішим за донесення цієї надії до інших упродовж того короткого часу, що мені залишився у цім світі. 

Прагнення віднайти таку надію — це потужна сила. Едді Ізшард, який у шестилітньому віці пережив трагічну смерть матері від раку, каже: «Що б я не робив у житті — усе це є намаганням її повернути». 

А далі він веде: «У мене сильне відчуття, що ми на цій планеті лише на коротеньку мить… і як було б добре, якби хоч одна людина звідти повернулася та сказала б нам, що там усе гаразд… з усіх тих мільярдів померлих якби лише хтось один пробився сюди крізь хмари та сказав би: „Це я, Жанін; тут все напрочуд добре, у них тут просто казковий спа,“ — як би це було прекрасно». 

Читаючи ці слова, я щиро йому співчуваю. Але я, дякуючи своїй християнській вірі, переконаний, що є людина — Ісус, — яка дійсно поверталася до нас. Коли мене везуть на чергову операцію, чи коли переді мною з усією ясністю постає думка про неминучу смерть, тоді на вустах у мене слова Псалма 23: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені».

Можливо, я видаю бажане за дійсне? Це слушне зауваження. Бо дійсно, надія, не базована на фактах, — це не що інше, як омана. Я переконаний, що християнська оповідь є правдивою, і вона несе мені надію навіть у самій глибині мого відчаю.